ДЕНЬ КНИГОЛЮБА

    Останнім часом читання – не найбільш популярна сфера розваг, але завдяки небагатьом читачам книжки досі зберігають потрібність. Коли людина пізнає магію книг, то вона стає свідком абсолютно нового життя, способу його проживання та пізнання. Багато читачів при ознайомленні з новою книгою могли відчувати свого роду таїнство, таємницю, нові горизонти свідомості й уяви. Безумовно, література вимагає від нас більшого, ніж перегляд телебачення чи геймінг (наприклад, навичку читати). Однак, якщо людина поглибиться у дивовижний книжковий світ, то вона зрозуміє, що перед нею відкрилося щось принципово нове. Передусім, збільшуються шанси на інтелектуальний розвиток, пізнання себе та світу, а також у читача може з'явитися нове коло спілкування, яке буде розділяти його інтереси.

Що ви знаєте про Лесю Українку?

   25 лютого Україна відзначає 153-ю річницю з дня народження Лесі Українки – видатної української письменниці, перекладачки, публіцистки та громадської діячки. Її творчість збагатила українську культуру та літературу, а неперевершений талант та сила духу й досі надихають мільйони людей.

Маловідомі факти про геніальну поетесу Лесю Українку

В 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. Її назвали "2616 Леся", на честь Лесі Українки.

Також іменем Українки названі вулиці, бульвари, парки, площі, театри, школи, бібліотеки в Україні. Навіть в Австралії є школа її імені.

Крім того, пам’ятники Лесі Українки споруджені не лише в Україні, а й в Австрії, Білорусі, Болгарії, Німеччині, Естонії, Грузії, Єгипті, Італії, Америці, Канаді. Загалом їх налічується понад 20.

А що ви знаєте про геніальну поетесу? Переходьте за покликання, виконуйте тест та отримуйте сертифікат👇

https://vseosvita.ua/test/start/mja552 

7 лютого - Всесвітній день читання вголос

 Всесвітній день читання вголос був започаткований, щоб мотивувати дітей, підлітків і дорослих відзначати силу слова і право кожної людини читати й писати. Цей день заохочує людей взяти в руки книгу, знайти аудиторію і читати вголос, демонструючи трансформаційну та креативну силу читання.

У першу середу лютого світова спільнота книголюбів відзначає Всесвітній день читання вголос. Це свято зініціював у 2010 році Міжнародний освітній проєкт «LitWorld». 

Ця подія має за мету заохочення людства, а найбільше – молодого покоління, до читання книг. Крім того, свято надихає до спілкування та обговорення прочитаного з родиною та друзями.

ЯК ВІДЗНАЧАТИ ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ЧИТАННЯ ВГОЛОС?

• Школи, бібліотеки та громади організовують різноманітні заходи, щоб відзначити цей день. Вони включають сеанси читання вголос, розповіді історій та дискусії про важливість грамотності. Учасників заохочують приносити свої улюблені книги й ділитися уривками з них з іншими.
• Цей день також зосереджений на інформуванні людей про глобальні проблеми грамотності та адвокації права на грамотність для всіх. Заходи можуть включати створення соціальної реклами, проведення загальношкільних заходів з читання вголос, а також поширення інформації через соціальні мережі та роботу з громадою.
• З розвитком цифрових платформ Всесвітній день читання вголос розширився, включивши в себе віртуальні заходи, що уможливило ширшу участь. Ці заходи включають виступи авторів наживо, віртуальні читання вголос та інтерактивні сесії для дітей і дорослих.
  
  
  
  
  
  
  
  

Постать Пантелеймона Куліша в історії української літератури

 Народився 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом підписуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника.

З кінця 30-х років П.Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя.

Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П.Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше П.Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману «Чорна рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості.

Ректор Петербурзького університету П.Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П.Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Білозерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька».

Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській столиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Тут Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, штудіює європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла.

У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «Записки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису.

Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання «Історичних оповідань», перші з яких «Хмельнитчина» і «Виговщина» з’являються в журналі «Основа» у 1861 році. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», П.Куліш готує тритомне видання «История воссоединения Руси», яку з розчаруванням і навіть обуренням зустріла українська громадськість.

Невдовзі він і сам переконується у хибності своїх поглядів. Довершенням усіх сумнівів став Емський указ 1876 року, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь.

Тут він укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося.

Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас. Саме цим і зумовлена його діяльність над перекладом Біблії українською мовою.

Саме з цією метою він брався за видання дешевої книжкової серії «Сільська бібліотека». Саме тому він послідовно і твердо здійснює активну діяльність на формування в суспільній свідомості переконання про життєву необхідність розвитку національної літератури, української мови, без нормального функціонування якої на всіх рівнях поступ нації неможливий. Життєва позиція Пантелеймона Куліша, його громадянська заангажованість часто відзначалися драматичною суперечливістю, що інколи призводило до неоднозначного їх розуміння і сприйняття суспільним загалом.

Справді, важко назвати П.Куліша людиною компромісів, але непохитність його стосувалася основного — збереження самобутності українського народу, його духовних надбань, традицій, культури. Пристрасна натура письменника мовби металася в постійному пошуку пристановища для тих високих устремлінь, що живили його і як людину, і як громадського діяча. Навіть особисте життя «гарячого Панька» позначене відчутними слідами — рубцями набування того досвіду. Пантелеймон Куліш одружився з молодшою сестрою свого товариша Василя Білозерського Олександрою. 24 січня 1847 року вони справили весілля.

Після весілля молодята вирушили до Праги, куди Пантелеймона Куліша як молодого перспективного вченого Академія наук направляла у наукове відрядження. Сталося ж непередбачене: по дорозі до місця призначення Пантелеймона Куліша арештовують у Варшаві. Цей страшний удар долі, а згодом — тяжкі роки поневірянь, злигодні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя. Через нервове перенапруження у Олександри Михайлівни стався зрив вагітності, після якого вона вже не могла стати матір’ю. Пантелеймон Куліш незгоди й випробування тамував у роботі.

Як він це робив, як ішов по життю, найкраще скажуть слова його побратима Василя Білозерського: «Куліш належав до тих людей, які своїм благородством, чемністю, великодушністю і розважливістю викликають повагу до нього кожного, хто має з ним справу. Він чоловік практичний і діяльний і не любить хапатися то за одно, то за друге і особливо неприхильний до того, що не схвалено спокійним глуздом.

Діяльність його найдужче зосередилась на літературі й на вдосконаленні життя, яке він переважно вбачає в ділі, і тільки діло вважає істотністю. Всяке захоплення, яке не має певної корисної мети, що на неї одразу ж можна звернути увагу, йому одворотно. Життя своє він провадив, займаючись літературою й живописом; робити добро невідкладно там, де випадає нагода, — він вважає головним обов’язком».

Опорою, підтримкою й захисницею стає для письменника в цей період його дружина. Але час від часу якогось первісного замісу ностальгія охоплювала пристрасну душу письменника. І він пробує шукати вихід у нових романтичних захопленнях. Відомий його епістолярний роман з Олександрою Григорівною Милорадовичівною, освіченою панночкою з Калюжинець на Чернігівщині. Олександра Михайлівна терпляче зносила тяжкі хвилини родинного нерозуміння і мужньо чекала урівноваження свого коханого чоловіка. Згодом, справді, їхнє сімейне життя налагоджується, і 1858 року вони вирушають за кордон.

Але сталося так, що через деякий час Пантелеймон захоплюється звабливою «московкою» Марією Маркович. Це був спалах шалених почуттів після спокійного платонічного роману з Милорадовичівною. Він так захопив, засліпив письменника, що став причиною глибоких душевних страждань: «Я в цілому світі не знаходжу спокою…». Згодом це захоплення минуло, але присмак самотності, невдоволення чимось вищим лишався. Розпалося і подружнє життя. Щоправда, в українській літературі це захоплення має чітко закарбований відбиток.

Саме завдяки старанням як редактора і видавця з’явилися на світ «Народні оповідання» колишньої дружини українського фольклориста Опанаса Марковича. А з ними й нове ім’я — Марко Вовчок (цей псевдонім для Марії придумав сам Пантелеймон Куліш). Окремо стоїть його захоплення Параскевою Глібовою, першою дружиною нашого великого байкаря. Ці й подальші спроби знайти вихід з тупикового душевного стану не дають письменникові ані найменшого заспокоєння.

Вікова мудрість, досвід нелегких літ переконливо навертали Куліша до одного: терпіння, віра, надія, любов, сподівання й чекання Лесі, своєї першої і вірної дружини, не замінити у цьому житті нічим. Можливо, що саме таке осягнення життя давало йому право пізніше сказати: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що прямо захват!.. Жінка розумна, тверда в намірах, чутлива до бідувань людських, словом, гідна найвищого місця в громаді».

У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Микола Лукаш - дивак та хіпстер, який переклав Шекспіра та Гете.

 "Поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову.

Інтелектуал, який пам'ятав взагалі все, що бачив, почув або прочитав.

Дисидент, здатний на мужній вчинок.

Перекладач, який спромігся іншим народам розтлумачити глибину творів їх літературних геніїв.

Українець, який відроджував і розширював можливості рідної мови.

І при цьому чоловік, який дитиною до 4 років був німим, окрім книжок нічого матеріального не вважав за цінне, невибагливий до побуту, тонкий лірик, дотепний жартівник, але сором'язливий у стосунках з жінками, палкий футбольний фанат.

Про Миколу Лукаша казали, що знає 30 мов. А він уточнював, що добре — лиш 18. Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не згіршим, аніж його сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський.

Його улюбленою лайкою було:

— Ви, перекладачі!

Маючи неймовірне відчуття слова та талант лінгвіста, Микола Лукаш міг стати геніальним поетом або письменником: його вірші з зошита інтимної лірики "Розмова з нею" (1963 р.) вражають своєю образністю та тонким ліричним звучанням. Проте свідомо обрав переклад.

Важко в це повірити та народився він німим і до 4 років не міг говорити, зазнавав принижень однолітків. Лукаш згадував: "Я все розумів, але сказати нічого не міг". Коли в його рідний Кролевець, що на Сумщині, заїхав циганський табір, то Микола весь час проводив з циганчатами. І коли табір виїхав з містечка, він зник. Помандрувавши довший час з табором він повернувся додому, набувши навиків жабрака... і опанувавши мову ромів. Згодом, вдома, заговорив українською.

До школи Микола потрапив випадково. У перший клас пішов його брат Іван. Микола долучився до брата і сів поруч нього за парту. Ніхто його не зміг відмовити та згодом зарахували на навчання.

Отримав дві освіти - історика і педагога, правда, з перервою на війну.

Ще в студентські роки одного разу його запросила до себе однокурсниця Фаїна, напів'єврейка-напівгрузинка. Її бабуся необачно на ідіш сказала: мало нам твого тата-грузина, а тут ще цей слов'янин-плебей! Лукаш тут же відповів давньоєврейською і завершив на ідиш. Бабуся остовпіла, а він гордо забрався геть.

Під час війни двічі був поранений.

Потім вчителював, викладав у виші, вчителював і працював у редакціях журналів.

Протягом життя він ніколи не вдягав пальта, за будь-яких морозів, шокуючи всіх, хто бачив його вперше. Коли Лукаш вчителював, якось його покликав директор школи і питає:

- "Миколо Олексійовичу, Ви матеріаліст?

– Так, а що?

– А чого ж Ви поширюєте ідеалізм серед населення?

– Як?

– А от послухайте, що кажуть у селі: "Він або святий, або з ним нечиста сила, якщо він у такий мороз так ходить..."

Для друзів і колег він був не Микола, а ЛукАш.

"Всє хахли і адінакі -

Вори да ізмєннікі.

Раньше шлі у гайдамакі

А теперь - в пісьмєннікі".

В п'єсі "Народний Малахій" Миколи Куліш назвав українців нацією "дядьків і перекладачів", нездатних на власну творчість. Та Лукашеві переклади були такі, ніби вони в оригіналі були написані українською.

Йому вказували, що слід бути ближчим до оригіналу.

— Та я перекладаю не з української, а на українську, — відповідав.

Переклад "Фауста" Гете лежав у рецензентів три роки. Докоряли, що його "Фауст" стилізований під козаччину, бо лиш козаки зверталися одне до одного "пане-брате". А Лукаш мовчки показував на рядок оригіналу - "Herr-Bruder".

Лукашів переклад "Фауста" був визнаний Німецькою академією наук найкращим у світі. Гете писав «Фауста» понад 40 років і жоден перекладач не спромігся перекласти його до кінця. Утруднювали переклад різностиль, віршований розмір та використання Гете брутальної німецької лайки. А фантасмагорію другої частини цього шедевру не могли розшифрувати самі німецькі дослідники. Лукашів переклад тривав майже 20 років до 1952 року. Він єдиний, хто зробив повний переклад "Фауста".

Лукаш наполягав на тому, що "Фауст", "Дон Кіхот", інші світові шедеври написані "дуже німецькою", "дуже іспанською" тощо – отже, й перекладати треба "дуже українською".

Його переклади найчастіше були багатші за авторські твори. Приміром,

у Маяковського:

"Шел я верхом, шел я низом, строил мост в социализм".

У Лукаша звучить:

"Йшов я верхом, низом ліз, міст мостив в соціалізм".

Він жив в той час, коли українську мову спрощували і уніфікували до мови московитів. А Лукаш, навпаки, вважав російську мову запозиченою українською. Й казав, що пора позичене забирати. Навіть хрущовська "кузькина мать" — наш вислів, і нічий більше.

Із такими висловлюваннями він міг легко опинитися там, де кінець географії - на сибіру серед "буржуазних націоналістів". Та зліпити з Лукаша ідеологічного ворога було непросто. Бо всі мали його хоч і за геніального, але дивака.

Його дотепні діалоги ставали легендарними, швидко поширювались і були у всіх на язиці.

В Ірпені Лукаш зустрічає прозаїка С. І питає:

- А що Ви зараз робите?

- Пишу мемуари.

- А Ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили у мене 200 карбованців?

Микола Лукаш сварився з головним редактором "Барвінка" за те, що цей дитячий журнал почав видаватися у нас і російською мовою.

- Так Ви тоді грамотно за словником перекладіть і свою назву. Знаєте, як ця квітка "барвінок" називається угро-фінською московською мовою?

- Ні, - здивувався той.

- "Могільнік!"

Видавництво "Дніпро" якось запропонувало Миколі Лукашеві перекласти "Як гартувалась сталь" Островського.

- Перекласти? - здивувся той. - Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!

Іншого разу на загальних зборах зобов'язали Лукаша, щоб він вибачився перед М.М. за публічну образу, пославши його в гузно.

- Гаразд, - каже Лукаш, - добродію я Вас послав, аби Ви йшли в гузно, то Ви тепер можете із нього вийти!

Один із найпотужніших інтелектуалів не мав ученого ступеня і не вважав за потрібне його мати.

В Миколі Лукашеві поєднувалось непоєднуване: він обідав у ресторанах і голився лише в перукарні та був байдужим до побуту; вдягався благенько та водночас екстравагантно; був душею компанії та мовчазним самітником.

Він виніс із дому газову плиту, бо бракувало місця для книжок і величезної картотеки української лексики, яку він зберігав у ящичках означеними певними літерами. У ящичку на літеру "Г" він нібито зберігав гроші, які не так часто, але траплялися. Якось зазирнув у ящичок на літеру "Щ" і побачив там живу мишу. Дуже був сердитий, що вона забралася не під властиву літеру.

Знайомі якось попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Він швидко переклав. А коли запитали, якою ж мовою написано, відповів:

— Я її не знаю. Мабуть, котрась з скандинавських. Хоча мови знав на рівні діалектів і часових відмінків.

Коли партійним діячам викрикали “ура”, Лукаш лише лукаво посміхався, бо знав, що в перекладі з тюркської це означає “бий!”.

Коли кегебістські провокатори віталися з ним “Христос Воскрес”, Лукаш відповідав: “слава кпсс”.

Ще одна бувальщина, яка шириться інтернетом як анекдот, насправді, з життя ЛукАша, -

"Було це на пло­щі Калініна, біля Головної пошти, на зупинці таксі. Я зайняв чер­гу та й щось собі читаю. Коли це бачу, двоє хлопчаків втислись переді мною. Я їх відшив, читаю далі. Дивлюсь, аж двоє дам пе­реді мною з’явились поза чер­гою, гадаючи, ніби я не заува­жив їхньої з’яви. Я поглянув на них та й питаю: «Цікаво, куди це такі гарні жіночки квапляться?». А одна з них: "А ми на етом хохляцком тєлячьєм язикє нє поні­маєм". «Хорошо, я вам переве­ду: «Куда вы, бл*ди, претесь?». Черга репнула з реготу, а їх як корова язиком злизала. Симпа­тія черги була на моєму боці".

Був азартним чоловіком. Серед улюбленого: футбол, більярд і доміно. "Гляньте лишень, - говорив ЛукАш, - яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: «На!.. Викуси!".

У ЛукАша були юнацькі пристрасті, але по-справжньому і безнадійно закохався у студентку КДУ. Вона була коханням усього його життя. Більше він нікого й ніколи не любив. Вона чотири рази була заміжня і мала четверо дітей. Коли вона розлучилась з третім чоловіком-п’яницею, Лукаш вчергове сватався до неї, щоб узяти її з дітьми. Відмовила, але до самої смерті приязнилася з ним і підтримувала дружні стосунки.

"Хто більше, хто менше ─ ми всі Дон Кіхоти,

Самі собі створим своїх Дульсіней.

Хоч це нас вганяє в сердечні сухоти,

Зате піднімає над рівнем свиней”.

Працював несамовито. Перекладав тільки з оригіналу. Ніколи не перекладав на замовлення. Лукашеві можна було замовляти виключно те, що він сам собі замовляє...

Але траплялося й йому байдикувати, що у свою чергу породило популярний в творчих середовищах термін “злукашитися”, тобто за відсутності натхнення впадати в неробство. За це у Спілці письменників його називали безпутним генієм.

Після виходу у 1964 році Лукашевого "Декамерону" вся українська література розділилася на долукашівську і післялукашівську. В "Декамероні" Бокаччо, де він відреставрував українську мову середніх віків, до всіх приказок і афоризмів Боккаччо Лукаш знайшов точні українські відповідники – переклав їх лемківськими та бойківськими діалектами.

Микола Лукаш створив шість словників, зокрема, словник фразеологізмів.

Свого часу він уклав словник українських матюків "Моя матюкологія". Коли його не стало, його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила його.

За лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за дослідження "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Лукаша називали українським Дон Кіхотом. В листі він написав: ""прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І.М. визначене йому судом покарання". Заяву не прийняли. Але Спілці письменників згори наказали: виключити Лукаша із членів спілки. Кілька разів голосували, але не набиралася більшість голосів за виключення. Тоді його виключили наказом.

"Вліз, як сліпе теля в яму" — звучало у письменницькому середовищі. Невибагливий у побуті, непристосований до життя, Микола Лукаш виявився здатним на мужній вчинок, коли йшлося про гідність та честь. Хоча і сам про себе іронізував:

"Гей, Миколо, і охота з себе корчить Дон Кіхота?".

Він таки був дисидентом, але і в цьому відрізнявся від інших учасників опору: легковажний, самоіронічний і дотепний. Та й не могло бути інакше, бо перекладач – за своєю природою космополіт, а за родом занять – націоналіст.

У найскрутніші моменти свого життя Лукаш рятувався гумором - писав, як він їх назвав "шпигачки". Закономірно, що після "відлучення від Спілки" його "шпигачки" розцвіли буйним цвітом. Після фактичної заборони друкуватися і згадувати його ім'я в пресі він вдався до своїх "шпигачок" і псевдонім обрав собі відповідний - Микола Нежурись.

* * *

Коли якась душа німа,

То значить - вже її нема.

* * *

У вас якийсь паскудний звих,

Що голову морочите:

Я пам’ятник собі воздвиг,

А ви собі як хочете.

* * *

Прекрасний цей світ

тим, що

інших нема:

Моя вільна,

моя добровільна

тюрма.

* * *

Десь є

Досьє.

* * *

Дуже важко в сірій масі

Не згубитись сіромасі.

* * *

Він ще живе, старий пошляк...

Коли його вже трафить шляк?

* * *

Усмішка-відписка, усмішка-розписка

Ніколи не сходить у нього із писка.

* * *

Не позичай ні в кого грошей,

Це розрахунок нехороший:

Береш на день, на рік,

А віддаєш навік.

* * *

Хто б як там не хотів,

Це ясно кожній миші:

Часи уже не ті,

А стануть ще не тіші.

* * *

Бувають же такі дебіли —

не зна, де чорне, а де біле!

Міг і таке утнути: "Коли коваль ковалисі коваленят кує, ковалиха ковалеві ковадлом керує".

Два десятиліття вимушеного безробіття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки з своєї бібліотеки, ходив напівголодним. Допомагали справжні нечисленні друзі і підробітки під чужим ім'ям. Саме в цей час у Лукаша з'явився потяг до “пляшки-пузашки, відради душі”. Але навіть у цьому знав свою міру і дотримувався певних принципів: належну йому дозу горілки виливав у фужер, примовлячи: "Ми з тобою не п’яниці, цяпати чарками нам не годиться".

Тільки у 1979 році Лукашу зняли "заборону на професію" і знову дозволили публікувати переклади.

Тричі Лукаша висували на здобуття Шевченківської премії і тричі його кандидатуру відхиляли.

1984 року вийшла збірка його перекладів віршів Гійома Аполлінера про яку він традиційно зіронізував, що поезії Аполлінера "самі французи не можуть перекласти французькою". На той час Гійом Аполлінер сповідував відмову від розділових знаків.

ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь

Ти тюлькою на честь ісламу

І палями обгородивсь

Швидка напала твою маму

І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп’я вкрило

Тобі все тіло мов шпориш

Конячий зад свиняче рило

Побережи дурний свій гріш

На масті та святе курило

(Переклад Миколи Лукаша)

Ще через два роки з'явилася остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра «Троїл і Крессіда».

Він започаткував "барокову" традицію українського перекладу і довів, що є постаттю світового рівня.

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша спростувала московитський міф про "меншовартість", загумінковість і вторинність української культури.

Лукаш не встиг закінчити переклад “Дон Кіхота”. Згодом її з дотриманням Лукашевого стилю завершив Анатоль Перепадя.

А свою давнішню мрію - здійснити переклад "Гаргантюа і Пантагрюель" Микола Лукаш уже не встиг."

28 липня - День Української Державності

 

28 липня Україна щорічно відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого.

День Української Державності запроваджений на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, а також для протидії російській дезінформації та історичним фейкам про буцімто єдність походження українського та російського народів.

Історія українського державотворення засвідчується першими згадками про заснування столиці Давньоруської держави – міста Києва та подіями, пов’язаними з діяльністю князя Київського Володимира. У 988 році він прийняв християнство як державну монорелігію, що стало для України цивілізаційним вибором. Християнство сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності. Давня Русь успішно долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору. Її державотворчі традиції продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна. Саме на вшанування видатного державотворця Київського князя Володимира Великого у День Хрещення Київської Руси-України – 28 липня – встановлено День Української Державності.

Святкуючи його, ми засвідчуємо також і повагу до Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших знаменних представників і представниць національної еліти і борців за державність та незалежність України. В основу концепції державних заходів до Дня Української Державності закладено ідею тяглості та спадкоємності тисячолітніх державотворчих традицій України від Русі до сьогодення.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/585-2022-р#Text

21 липня 1906 року народилася видатна поетеса, підпільна діячка ОУН, незламна патріотка своєї держави Олена Теліга

 

Цікаві факти про Олену Телігу 

Справжнє ім’я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)

Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній українській родині. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.

Свої Перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно.

Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.
Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати».

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися. Жили вони бідно, тому Олена чим тільки не займалася: вчителювала, брала участь в кабаре, була навіть моделлю.

Теліга мала дивовижну здатність зачаровувати чоловіків — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!». Вона сердилась — не за «череду хлопців», а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, як справжня варшав’янка!

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал «Літаври». Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.

Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

Хто і як відповідатиме за булінг в Україні

 https://www.facebook.com/download/418410483382635/nfografka-Zakon-BULNG.pdf?av=100017489676808&eav=AfZCrFfCdgUyqzabqPbwNF1Xq4XWs9eTpK72XUyQOdIxkv-Cr0MD5zqdUyKTaiyFp5M&paipv=0&hash=AcrnNThCmRYd_IARdk4&__cft__[0]=AZU3z9eLyzI20XIRpqBiJk1V_y3d7f8grav7riRmMD4OcmenJVwwJ2R3j7DKQV-iL6nwACboEKwsN55iIDA2bbbtIFSxsJbzI5hT-XM8l1zcXjvRo69B-IJ6KhtObzmwrcgbKPU2Zoe5CzvbF43coJ4xDKEsw1fCR0WaBM9fVdTnAEjTlSn626egyv0c5OO4kVFloSnkCA4pJDpGqLR5DzBA&__tn__=H-R

Г. Сковорода в українській історії: хто він?

 2022 рік – рік відзначення 300-річного ювілею великого українського мислителя-мудреця, педагога, філософа, поета, композитора, музиканта, культурно-освітнього подвижника –  Григорія Савича Сковороди.

Григорій Сковорода козацького роду. Він народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту. Батьки – Сава та Пелагея – у сім років віддали його до школи. А восени 1734 року Сковорода вже почав навчатися у Києво-Могилянській академії.

Учителі Григорія Сковороди:

Георгій Кониський – богослов, філософ і поет.
Симон Тодорський – поліглот і перекладач
Мануйло Козачинський, автор «Арістотелевої філософії» і «Трагедокомедії про смерть Уроша V».

Сковорода легко вчився усьому і мав багато талантів.

У грудні 1741 року він пройшов конкурсний відбір у Глухові і потрапив у придворну капелу російської імператриці Єлизавети. Тому наступні три роки Сковорода живе у Санкт-Петербурзі та Москві. Наприкінці літа 1744 року Сковорода повертається до Києва, звільняється із капели і знову йде вчитися філософії до Київської академії.

Через рік Григорія Сковороду, як перекладача, беруть у торгову місію, яка має на меті закуповувати вино у Європі. Протягом наступних п'яти років Сковорода побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, а за деякими даними, також у Чехії, Німеччині та Італії.

Повернувшись до Києва, Сковорода почав працювати вчителем поетики у переяславському колегіумі, підготував курс «Розважання про поезію...», але швидко пішов звідти, оскільки від нього вимагали «викладати так, як заведено». Восени 1744 року Сковорода продовжив навчання на курсі богослів'я префекта академії Георгія Кониського.

Із 1753 року Григорій Сковорода стає вихователем Василя Томари – старшого сина Степана Томари і Анни Кучубей. Там – у селі Каврай, що за 36 верст від Переяслава – він затримається на шість років.

У серпні 1759 року Сковорода став викладачем поетики Харківського колегіуму. На той час він уже дуже вирізнявся від загалу, сторонився почестей та відмовлявся від нагород.

Сковорода казав, що йому наснився сон, у якому він побачив усі ниці прояви людської природи. Цей сон спонукав Сковороду вдатися до аскетичного способу життя і багато часу проводити у мандрах.

Починаючи із 1769 року, Григорій Сковорода починає писати свої філософські діалоги, трактати та езопівські байки. Вони дійшли до нашого часу, хоча за життя Сковороди не друкувалися.

За переказами, Григорій Сковорода знав день своєї смерті і помер у мирі із самим собою 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка, а тепер – Сковородинівка Харківської області.

На своїй могилі Сковорода заповів написати слова, які тепер знають усі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

А ви знали?

 

Наголос

 

Про українські вигуки

 

Говори красиво: колоритні українські вигуки на всі випадки життя

У постійній рубриці “Говори красиво” ми удосконалюємо нашу українську. Цього разу мовна поліція розбирає вигуки. Більше жодних “блінів” – читайте далі та дізнайтеся, які вигуки дійсно українські.

Наша мова – колоритна, емоційна та багата на вираження своїх думок за допомогою різних вигуків та колоритних слів. Переконайтеся, що українська може здивувати! Підготували для вас 20 українських вигуків.

Обирайте вигуки з нашого переліку та дивуйте інших своєю українською мовою.

УКРАЇНСЬКІ ВИГУКИ:

• Отакої!

Цей емоційний вигук можна використати, коли відчуває здивування чи прикрість.

• Еге ж!

Вигук-підтвердження, який можна також вважати заохоченням.

• Овва!

Вигук, який виражає здивування чи іронію.

• А бодай тобі!

Це негативний лайливий вираз, використовується щодо іншої людини.

• Ой лишенько!

Вигук у ситуації, коли відбулося щось погане та неочікуване.

• Ґвалт!

Цей вигук-заклик, аби люди звернули увагу на того, хто вигукає. Зазвичай стосується того, що сталася якась прикра ситуація.

• Агов!

Цим вигуком теж можна звернути на себе увагу. Ще можна привітатися, якщо людина йде далеко.

• Леле!

Вигук на випадок неочікуваної неприємності.

• Ги!

Пояснення цього вигуку залежить від інтонації, адже може набувати агресивних відтінків, або ж смішливих.

• Дзуськи!

Цей вигук можна використати, щоб відігнати від себе когось й повідомити, що від вас нічого не вдасться отримати.

• Ади!

Вживається при здивуванні або у випадку, коли хочеться звернути увагу на щось, тоді у значенні “дивись”.

• Хай йому грець!

Емоційний вигук, який не обов’язково скерований на когось конкретного. Його можуть вживати, коли щось не вдається.

• Трясця!

Вигукайте це, якщо роздратувалися й переживаєте негативні емоції.

• Ич!

Такий вигук може бути свідченням пихи людини, зверхності та зневаги.

• Ось тобі й маєш!

Вигук на випадок розчарування, прикрості, коли не очікували такого фіналу.

• Гей!

Цей вигук вживають як оклик при звертанні та бажанні привернути увагу.

• Так отож!

Вигук на позначення переваги ваших аргументів над чиїмись.

• Казна-що!

Коли все йде не за планом, все падає з рук, то вигукайте це.

• Пхе!

Зневажливий вигук, який може означати відразу, огиду, нерозуміння або ж відчуття зверхності.

• Отож-бо!

Цей вигук використовують зазвичай у діалозі, щоб позначити свою правоту.

Насправді українських вигуків є значно більше, тож якщо ви знаєте ще якісь цікаві варіанти – пишіть у коментарях!